Був липень як липень.
Літо як літо.
Пташки перелітали з гілки на гілку —
клювали зерна і комашок
та спостерігали, як пурхають
зелені метелики листя
над озером.
Перехожі йшли без плащів,
бо гілки засихали без дощів.
Поворухнеш язиком —
і відчуєш присмак крові.
Присмак крові,
коли сонце спускається за ліс
і на обрії багряне сяйво,
а на деревах гілки
надломлені
і капає кров…
Дзвенять відра
у присмерку —
йдуть доярки по коліна в крові,
як у траві.
І немає куди ступати,
бо всі сільські вулиці
і київські тротуари
залиті кров’ю…
Так тоскно починає нити серце,
мов зуб, що вирвали вчора,
залишивши
глибокі рани
на яснах.
Сплюнеш, аби звільнитися
від жахливого відчуття,
а плювати нікуди,
бо кров точиться з дерев
і заливає дорогу
під лаковими черевиками,
а коли відвертаюся,
на другому боці
серед смітника
виростає біла лілея,
і наче для прикраси —
червоне на білому —
присмак крові.
Серце знову починає
так тоскно нити,
мов рана, де вирваний зуб.