Все скрадене, розрівняне, сріблясте
принаджує, мов куряву, припасти,
дочасно заніміти, сріблом стать,
яке позначить місячна печать.
Чи ж буде так: рівнинна рівнота,
і нікому цей простір запитать
про суть краси тонкої, наче плівка,
про сухоцвіт, де не буває бджілка,
про чисту воду, мертву, як кришталь,
про срібний цвіт, якого вже не жаль.
Хіба ж то сон, як все заціпеніло?
Страх крейдою підводить стіни біло.
І цілу ніч дзвенить голодна пилка
про те, що вік — сніжинка-однокрилка.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »