Павло Мовчан

Протиріччя

Вскую печальна єси, душе моя?
Вскую смущаєши мя?
Із повчання Володимира Мономаха

Єдність, єдиний, єдність, єдине…
Сутність твоя неділима, людино.
Глина потульна, просякнута духом,
вічне стремління, означене рухом…
Ти — це і ти, це і ті — різнойменні,
шлях же до них від княжого «мене»
через обмеженість власного слова.
Глина потульна — спільна основа.
Пальці спітнілі знати на тілі —
тонко ліпили, як тільки вміли,
тонко, витворно, на волосок…
Палить легені духу ковток.
Слово любові — духу томління —
плоть опрозорює за повелінням…
Часом обмежує, болем єднає,
зваблює душу небо безкрає…
Довго тужавіла глина в замісі,
не підлетіти — руки обвисли,
крила обтяжені оловом плоті;
замість душі — вигук із рота
лине в повітря, пада відлунком
слово високе, слово рятунку:
— Боже мій, Боже, Господи Боже! —
Душу розп’яту втримать не може
плоть, що звелася стрімко хрестом…
О, ворухни хоч єдиним перстом!

1988