Промінь розщеплює зруб і вино каламутить,
вузить зіниці, жолобить лице.
Думка глибока, добувшись до суті,
хрестики ставить твердим олівцем.
Тріщина вуст вже давно кровоточить.,
ящірка крові хутко біжить,
тиснеш ти соки, до слади охочий,
з вічних ремесел знаєш лиш — жить.
Думать про завтра — прагнути втіхи,
променем нуритись в простір єства
і добувати, як зерня з горіха,
тільки ж дива та тільки ж дива…
Думка — це що, наповіщо, ізвідки? —
сховок марнот чи криївка оман?..
Сприкрилось хрестиком ставити мітки:
тирлич, двидерево чи дурноп’ян…
Не обізветься — клич, хоч надсядься —
жодна рослина і жоден пташок.
Думка найвища відбилась в ознаці,
в кожну долоню вгативши гвіздок.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »