І
Мені чудний, химерний сон приснився,
Що ніби десь на пустоші німецькій,
На тім руйновищі, де хміль повився
По займані-плідровині шляхетській,
Живе народ убогий, та розумний,
Мов дяк царський, простак широкодумний.

ІІ
Що ніби він своє народне слово
З-під польської руїни вигортає
І хоч на світ із бур'яну сурово,
Мов гайдамака з пущі, визирає
Та в серці дикому ховає правду,
Останню голих бідолах одраду.

ІІІ
Вві сні слонявсь я проміж злидарями,
Їх темряві письменській дивувався...
Мені здавалось, ніби з кобзарями
В шинку жидівському я зустрічався,
Що голову їх тільки хміль ворушить,
А в співах правду темний розум душить.

ІV
Аж ось прокинувсь і прославив бога,
Що стуманілих письмаків не бачу,
Що пустошшю не йде моя дорога,
Що обминув хмеловину козачу,
Що робленим шляхом собі простую,
Тверезу правду віщим серцем чую.