В 80-му, коли помер Тіто,
високо в салатовому небі Європи
на мить зупинились маховики, котрі прогрівали
руду і срібло в копальнях біля наших кордонів.
Великий час, пора, що народжувала героїв;
блукаючи тепер чужою країною,
зупинись біля баскетбольного майданчика,
подивись, як підлітки протинають залізними
прутами небо, щоби воно скоріше рухалось.

Програна нами одного разу боротьба
нікому ні про що не говорить;
в ірландських барах чоловічі руки
торкаються клавіш,
співаючи гімни легкій безпритульності.

Кожна клавіша —
інакший звук,
натруджені пальці настроюють інструмент,
щоби щось додати іще
про нашу любов
і муку.

Час, коли на задимлених кухнях закипає жир
і кухарі рубають ножами покірну зелень,
час, коли в темряві дворів зникають жіночі сукні,
що мають колір сердець і татарського соусу;
Господь дав нам наші кордони,
нашу злість і відвагу, наш кокаїн,
я і тепер хвилююсь кожного разу,
приходячи до причастя чи переводячи
бабки з одного банку
в іншій.

Тому дограй до кінця веселу мелодію
про те, як одного разу
ми зустрілись під зоряним небом
і відтоді з тривогою спостерігаємо,
як в нашому небі лишається
все менше і менше
зірок.