Правобіч гляну та й побачу,
як тонкосльозо скрипка плаче
над згаслим соняхом в степу
і як ступає тінь незряча
за скрипалем стопа в стопу.
Він, наче дріт, снує жалобу
поміж стернею в три струни,
і виснуть хмари крутолобі
над ним, мов круглі валуни.
Лівобіч гляну — слизне річка,
і в’яжеться вода в вузли,
і язь, спалахнутий, мов свічка,
свій блиск понурює углиб.
Тут тихо. Спокій круглоокий
твій погляд зачарує враз,
і, вкопаний, не зробиш кроку,
щоб розплести із кілець час.
Тож і дивись поперед себе:
з волокон снігу сплівся шлях,
щоб перегнать летюче небо
з рахманним полем на стопах.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »