Лицарська поезія

Лицарство прагне воєн.
Лицар вдягає збрую,
важчу за нього вдвоє,
що, власне, його не турбує.

Лицар кохає неню,
має право на працю —
відрубувати полоненим
руки, ноги чи яйця,

робити замахи, змови,
ставити церкву шпилясто.
Натомість, не має змоги
займатись, наприклад, блядством

на службі, або в гешефті
кохатись. Лицарю гоже
минати спокуси дешеві,
на царство чекаючи Боже.

Лицар людина вільна.
Попри можливі страти
постійно встряє у війни,
щоби надерти сраки

маврам, чи пак арабам.
Залізом прикривши сподні,
лицар прямує радо
на Схід, за гробом Господнім.

Де-небудь в країні теплій,
на прю стаючи, мов до праці,
він потерпає в пустелі
від спраги та мастурбацій.

Молитву співаючи Богу,
в’їжджає врешті в долину.
Тримає вперто облогу
під стінами Єрусалиму.

Далі — питання часу.
А час приносить утіху —
в місті вмирають часто
настільки, наскільки й тихо.

Дохнуть, мов зловлена риба,
слабнучи від нудоти.
Ще деякий час потрібно
тримати облогу, аж доки

місто відчує втому.
Лишаться лише каліки.
В місто ввійти, а потому
чинити розбій, оскільки

життя, воно як намисто —
не варто шукати початок.
Три дні грабувати місто,
або ґвалтувати дівчаток

чи хлопчиків. Справа смаку
та досвіду. Лицар має
свободу вибору. Мапу
роздерто. Знамено має

на вітрі. Ясніють далі.
Та лицаря в самий розпал
посеред мертвих кварталів
раптово проймає розпач.

Тож лицар скидає лати
і лицарю перед Богом
глибоко поїбати
щодо наслідків цього.

Його ридання гарячі,
він гнеться під часу плином,
і повзає навкарачки
спаленим Єрусалимом.

Кигиче, Месію кличе,
сипле прокляття й погрози.
І сірим його обличчям
стікають брунатні сльози.

1994.