Покружляв білий лебідь,
у небі розтанув,
Затягнулося смутком затоки свічадо.
Може, лебідь той був молодим листопадом,
Може, він не розтанув, а просто зів’янув.
Просто ніколи нам підраховувать листя,
Теплі краплі збирати в гарячі долоні, —
Наші руки всукалися в гриви вихрасті,
І нас хвилі несуть, хвилі-коні з ікони,
Лише руку відпустиш:
пропав!.. прощавай!..
Ми вростаємо в рух.
Нам спинятися ніколи.
Сиву гриву руками міцніше стискай!
Летимо в піднебессі шалено і віхольно…
Ех, несеться табун!
Розтяглися в стрічки знепокоєні зорі,
Ми не чуєм, як плавляться в коней підкови,
Нас не може ніхто зупинити — ніколи:
Берег сонця пливе нам назустріч у море!
Скачем в нову добу,
Розсуваєм простори!
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »