Юрій Андрухович

Похвала сьомому трамваєві

Сьомий номер їде в бік Личакова,
проз Петра й Павла до кладовища.
Ти яснієш, мов корона макова,
і на мене світить зірка віща.

Антикварне рейками вистукує
у заметах білих, як у плесах,
сьомий наш притулок на колесах,
і замерзле слово стало мукою.

Попри піших з пізніми собаками
опівнічне котимось окремо,
потойбічні лампи, наче бакени,
ми холодні вікна вперто тремо,

ніби щось одне удвох побачити
хочемо й не встигнемо сьогодні:
сніг іде, щонайбіліші башти,
шкіряна гармоніка вагонів…

І немов над коліями долі я
б’юсь чолом. Невчасна й непозбутня!
Два життя, розімкнутих, мов колія,
і лютнева ніч, як темна лютня.

Може, й не від того, що погойдує,
на кінцевій стане трохи гірко:
щось велике діється з погодою.
Сходимо на землю, пасажирко…

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Юрій Андрухович»