А ти собі свистун: гарячий вальок глини
В відбитках дотиків, глибоко вм'ятих в плоть, —
Свистиш, мов на пожар, коли крізь тебе рине
Потік повітря, вдихнутий рот-в-рот!
Відкритий всім вітрам, маленький і хоробрий,
Найслабший вдув життя на повен травиш зріст —
Щоб, крізь гортанний схлип, зродивсь в лункій утробі
Мов-ніж-із-піхов-вихоплений свист —
Розбійницький! Смалкий! Морозом-в-жили! — голос:
Одніметься рука, впускаючи свистка —
І сотня тисяч відьм помчить на Лису Гору,
І легіон чортів ударить тропака!
І листям сипоне, і коні повклякають,
І всім міським авто відмовлять двигуни!.. —
І от вже постовий по рації скликає
Облаву на Усі Дитячі Свистуни:
Покласти край збитошницькому свисту!
Трощить на друзки глиняні тільця!
...А свист — без свистунів — піде кружляти містом,
Збиваючи зо сліду всіх і вся:
З гальорок — з підворіть — із темних закапелків
(Десь хтось почув — комусь переказав:
Всім виступальникам заткавши нагло пельки,
Набряклий тишею — прорвався свистом зал!).
Держи! Лови! Вгинаються коліна,
Тремтить повітря, мов протяте нальоту...

...Ати собі — гончар: ти просто — місиш глину,
І просить хлопчик: «Мам,
купи мені свистун...»