Облесливі і велемовні,
не промовляють — шовк прядуть,
вуста-меди, вуста-гріховні,
їм бджоли мед свій віддають.
Не обійти, не розминутись,
коли почую мови шовк,
і шелестить шовками сутінь,
і шиється шовками крок.
Ти — солодощі й пожадання,
ти — плесо, біле від лілей,
стільник, защедрений коханням,
нестерпне світло для очей…
Яким би не ішов я шляхом,
якою б думкою не йшов,
ім’я твоє любистком пахне,
а душу пеленає шовк.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »