Павло Гірник

По війні

Йшов уночі. Здалося — по війні.
І вітер, вітер! Сльози скліють в оці.
Зоглядівся — в шинелі, босий… Що це?
І речмішок солдатський на спині.

Хтось плаче вголос. Дівчина, вдова?
І тут вогонь! На сто віків би стало.
Жінки біжать навстріч. Одна упала.
“Жива! — кричить. — Ой, Павле, я жива!”

…В селі співали. Хтось виводив тонко,
І коники озвалися — живі! —
Коли вона виймала похоронки
І клала обережно на траві.

— Дмитро? — питав за діда.

— Ні,— зітхнула.

— Андрій? Микола? —

Мовила: — Прости

І краще не питай, бо те минуло…
— Чия ж то смерть?
— Лишився, хлопче, ти…

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle