По брудному місту я блукаю.
Чорним небом думи напосіли.
І болить, болить, коли згадаю
я її, мою незрозумілу.
Вийду з міста. В синім океані
все блищить під місячним опалом.
Стогне парк у місячнім убранні,
бо лишилось жить йому так мало.
Там, у небі, невідомі гами,
де звучить вечірнє алілуйя.
Шелестить осінньо під ногами,
з тихим болем дерева цілую.
Знову місто. Вулиці вузенькі.
В цім будинку і моя кохана.
Мимо йду. В лице — трамваїв дзенькіт.
Може, вийде і на мене гляне.
Але ні. Не хоче чи не може.
Я іду. Додому б тільки швидше.
І коли тонув у сон тривожний,
нахилялось все її обличчя...