1.
На вітрові сад просвітлів
і сплеснув раптово листками,
немов після довгих дощів
прийшов він нарешті до тями.
І пам’ять збудилась зі сну
і щось пригадала далеке:
і річку в безмежжі сумну,
плавбу із «варягів у греки».
2.
І зринули довбані бряклі дуби,
на вітрі туге лопотіло вітрило,
крізь очі снувався і плин голубий,
і мед, що точився з барила…
І плин визначав семиденну ходу,
і очі тонули в блакиті.
І чайки ловили пшоно на льоту,
життєві були береги не розмиті…
Та гупнуло яблуко, голос збудивсь:
— Як рясно їх нині вродило…—
Я раптом побачив, як падає вниз
пошарпане давнє вітрило.
І чути було стук важких крапелин,
мов спогад ураз рознизався…
Ось вікна. Ось сад. Ось пощерблений тин.
Ось час, що в плоди пов’язався…
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »