Підступається захват до губ, як вода,
вилітає вільхівкою вигук з гнізда.
Відлітаючи, тане. Хитальне крило
нагортає хвилясто на обрій тепло.
Огортає проміння тонким сповиттям,
видихається швидко прожите життя.
Що не подих — солодшає в роті пиття,
прагне голос з безмежним мовчанням злиття.
Павутина блакиті, почавшись від вій,
сповиває пташину на спогад в сувій.
Тільки жили, окреслені світлом тугим,
гонять хутко крізь серце золочений дим.
На угрівку твердіє розм’якле стебло,
наганяє тепла хвилювальне крило,
понад обрієм марево плавко біжить,
і на руку твою навивається нить.
Видихаєш жагу, щоб спіймати блакить,
та безодні тобі не допить, не допить…
І волання поволі зітханням стає,
лиш мовчання останнім цей простір доп’є.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »