З поеми "Повстанці" 1956

Ой, Днiстре мiй, Днiстре...

* * *

Коли дiвчата йшли по працi
додому, при двiрськiй палатцi
i коло луга та левад
спинилися московськi стежi,
а за Днiстром на побережжi
явився танкiв довгий ряд.

За мiст, за рiчку й за потоки
iшли киргизи косоокi,
iшла страшна чужа орда.
Втiкали дiти та жiнота
i, заглядаючи з-за плота,
шептали: – Ох, iде бiда!

Iшли солдати без розмови,
мов душi їх, серця в окови
були закованi, нiмi,
мов гнав їх демон зла, тривоги,
а не бажання перемоги,
iшли, як волики в ярмi.

Йшли тундри i тайґи синове,
жадiбнi добичi i крови,
нових пiдбоїв, жертв нових,
в шинелях сiрих, то пiвголi,
йшли гнанi полчища монголiв,
раби могутньої Москви.

Iшли шляхами, по долинi,
як дух азiйської пустинi,
незбагнений, таємний дух,
як смерть, всесильний i понурий,
що не будує, але бурить
для розкошi сил i потуг.

Iз дому жадного, iз хати
нiхто не вийшов привiтати
московських вiйськ, лише пiшов
Юрко Соснюк, Матвiй з Антоном
вiтати росiян поклоном.
Антiн так тiшився, немов

прийшли визвольники-герої,
шинкар у святковому строю,
одягнений, мов на шабаш,
пiдбiг i закричав жидисько:
– Нехай живе росiйське вiйсько
й товариш Сталiн, батько наш!

Рахеля, шинкарева доня,
повiсила на пiдвiконня
з червоної спiдницi стяг,
в шинку стара жидiвка Сара
гостила щедро комiсара,
що, гордий iз боїв, звитяг,

оповiдав, брехав чванливо,
як у походi смiло, мстиво
стрiляв та убивав ляхiв,
а дяк шептав: – Брехня! Москвини
без бою i без стрiлянини
здобули Галич, Лук i Львiв!

* * *

В селi запанувала влада
комунiстична. Та сiльрада,
щоб ущасливити людей,
забрала в них майно, дiдизну,
i вiру в Бога, i вiтчизну
та вирвала серця з грудей.

Щоб слабших не гнобили дужчi,
та влада впоювала в душi
ненависть до панiв, попiв
i ненаситну хiть, жадобу,
лукаву, скриту, хитру злобу
i страх, покiрливiсть рабiв.

Йшла пiмста з хати та до хати.
Гнобили злидарi багатих,
змiняли їх у жебракiв,
самi ставали жебраками,
а влада їхнiми руками
давила дукiв, кулакiв.

Сп'янiлi злом, дурманом чаду,
хвалили всi московську владу,
аж глухнули вiд тих похвал;
голоднi, босi, iз наказу
брехню чинили, як заразу,
а правдою назвали – шал.

Антiн, що був тодi все п'яний,
Так вiйтував, що всi селяни
тремтiли в страху перед ним.
Вiн паном був життя i смерти,
мiг кожного убити, стерти
з лиця землi слiвцем одним.

* * *

Максим iз боязнi, тривоги
тодi зарiзав двi безроги,
щодня їв м'ясо, як ласун,
i говорив тихцем до Галi:
– Їж пацюка, щоби кат Сталiн
не з'їв, бо вiн страшний жерун!

Коли село почало сварку
за ту колгоспну господарку,
прийшов росiйський батальйон
i, збудувавши за ставищем
з дощок бараки й таборище,
спiвав про Волгу i про Дон.

* * *

В такi часи парафiяни
зiйшлися в церквi, i селяни,
що витерпiли вже без мiр,
молились щиро, бо людина
в найтяжчих у життю хвилинах
до Господа звертає зiр.

Втирали сльози господинi,
бо думали у тiй хвилинi,
що, може, їх мужi, сини
десь згинули чи гинуть в битвах,
i вирвалась зi серць молитва:
– Од глада й войни сохрани!

Як задзвонили всi дзвiночки,
тодi дiвчатонька вiночки
й цвiтки поклали на вiвтар
та у покорi у глибокiй
молились, щоб Господь дав спокiй
i мир– найкращий Божий дар.

Нiколи ще у Луку в храмi
такими красними словами
не промовляв отець Iван,
як промовляв тодi з амвону.
Слова дзвенiли звуком дзвону,
пекли, як бiль кривавих ран.

Казав пiп: – Вiд Володимира
вела народ Христова вiра
шляхами правди i добра,
була зорею провiдною
в часах вiйни й в часах спокою
над берегом Днiпра й Днiстра.

За скарб Христової науки
козацтво йшло на смерть, на муки,
наш прадiд, хлiбороб-ратай
молився, сiючи пшеницю,
ченцi благословили крицю
шабель козацьких, вiйсько, край.

А нинi азiяти дикi
вже не шанують i владики,
монахiв анi панотцiв,
єпископiв шлють до в’язницi,
церкви змiняють у крамницi,
в доми розпусти i грiхiв.

Та Бог, що збудував святиню
на скелi, на твердiм камiнню,
нам допоможе в лютий час,
тому-то i пекельнi врата,
не тiльки зброя азiята,
не подолають церкви й нас!

На другий день по тiм казанню
Антiн доносив у писанню
до росiян, що пiп бунтар,
що вiн бунтує проти влади
парафiян, селян громади,
прискаржив теж Василь-мадяр,

що пiп трудящим чинить шкоду,
що вiн – злий ворог для народу,
i прибрехав ще й те Василь,
що Оля прусакам пiд ноги
стелила цвiти на дороги,
давала нiмцям хлiб i сiль.

 

Як днi настали провеснянi,
прислав отець Городник Ганнi
i донечцi свiй лист, а в нiм
писав, що у сибiрськiм краю
комунарi його карають,
що вiн знесилений зовсiм,

бо в чужинi, в тайзi, у стужi
вiн, хоч старесенький, недужий,
корчує сосни. З ним у бiр
теж ходить дерева рубати
краян iз Лука Клим Чубатий,
недавно засланий в Сибiр.

Писав душпастир, що вiн дуже
за Луком, за сiм’єю тужить,
що аж тодi утихне сум
i бiль у серцi у старому,
як вiн повернеться додому,
почує хвиль Днiстрових шум.

Дiставши лист, попа дружина
розплакалася, як дитина,
ходила все блiда, сумна,
блукала часто над рiкою,
щось говорила зi собою.
Вiд того дня чомусь вона

всього боялась. По вечерi,
як щось десь стукнуло у дверi,
чи вiтер зашумiв, чи дощ,
чи хтось кричав, когось закликав,
тремтiла Ганна, як осика,
її проймала трясця, дрож.

Вночi не спала, а щоранку
сiдала попадя на ґанку,
читала мужiв лист щодня,
то думала про зими лютi
сибiрськi й в’язнiв, що закутi
йдуть i кайданами дзвенять.

Антониха побiгла з хати
в читальню мужа пошукати,
а там якийсь комiсарчук
страшний, високий аж до стелi,
зiгнав селян з села, з оселi
й навчав їх мудрости, наук.

Дивились люди, мов на чудо,
що комiсар, покритий брудом,
все рукавом втирав свiй нiс
i чухав теж на собi шкуру,
а говорив про лад, культуру,
яку всiм комунiзм принiс.

Москаль у шкiрянiм кабатi
казав, що люди всi багатi,
щасливi й мають всi права
й безмежну волю у Росiї,
казав, що мудрiсть, правду сiють
розумнi Марксовi слова,

що вiра в Бога – то отрута,
для всiх трудящих бич i пута,
що Ленiн бiльший, як Iсус,
i що молитва, пiст i сповiдь –
то хитрi видумки поповi,
кориснi для попiвських пуз.

I бачила жона Антона,
що зникла зi стiни iкона,
а Василько узяв баґнет
i ним порiзав та покраяв
старенький образ Миколая
й повiсив Сталiна портрет.

I вiрила шевчиха ревно,
що за iкону зараз певно
зiшле Господь iз неба грiм
на знак страшного гнiву й кари,
що згинуть син i комiсари,
тож Зоська ждала в ментi тiм

на грiм, на чудо. За хвилину
побачила, що Бог не кинув
на комунiстiв грому з хмар,
i вперше думала небога:
– А може, i немає Бога,
i правду мовив комiсар?

Бо якби був Бог милосердний,
не мiг би на рiд людський, скверний
дивитись в тiй страшнiй вiйнi
й дозволити, щоби синове
Його лили потоки крови
й вбивали ближнiх. Нi, ах, нi!

Знов промовляв комiсарина:
– Трудящi! Ваша Україна
ще не бувала вiд вiкiв
така щаслива, як сьогоднi,
в республiцi вiльнiй, народнiй,
пiд владою бiльшовикiв.

Промову слухала громада.
Кипiла в грудях злiсть, досада.
Селяни, скрито мовчазнi,
бажали з болю закричати:
– Ах, замовчiть раз, азiяти,
не говорiть нам тут брехнi!

Та всi неначе онiмiли,
сказати слова не посмiли,
бо володiв усiми страх,
що душi та серця зморозив.
Заслання, кари i погрози
слова вбивали на устах.

 

Вiд того дня, немов по бурi
ударив грiм, бо швець i Юрiй,
Матвiй Соснюк, Василь-мадяр
змiцняли все невиднi, скритi
донощицькi, шпiонськi сiтi,
й настав час пiмсти, гнiту, кар.

Все чигала усюди зрада.
Боявся син вiтця, брат брата,
бо так, як вмотує павук
слабку комашку в павутиння,
так на московське повелiння
обмотував Антiн весь Лук.

Тодi й Микола був би згинув,
та рятував його й Галину
Богдан, що серцем молодим
любив млинарочку, й до Настi
приходив часто, i в нещастi
допомагав селянам тим,

що їм приносив з мiста вiстi,
кого з наказу комунiстiв
Антiн в’язнити має й як,
коли i хто повинен з хати
в лiси, у криївку втiкати
вiд комунарських посiпак.

 

В недiльний вечiр у читальнi
зiйшлися людоньки печальнi,
прибитi горем престрашним,
i розбалакались несмiло
про все, чим серце наболiло,
а потiм говорив Максим:

– Окруженi ми ворогами,
як вiвцi хижими вовками,
i пастиря вже в нас нема,
бо кожний, хто в тяжку годину
провадив нарiд, той загинув.
Нас всiх чекає лиш тюрма,

смерть на засланнi чи нагайка.
Повiсив нiмець полатайка
Антона на сухiй гiллi,
бо вiн за грiш i хлiба ради
служив як голова сiльради,
куркулiв кривдив у селi.

Та i московськi посiпаки
повiсили на тi ж гiлляки
селян за той однiський грiх,
що тi господарi лемiшки
дали для нiмцiв, хлiба трiшки
й взяли тих нiмцiв на нiчлiг.

З усiх сторiн iдуть в походi
вiйська i кличуть до народiв:
– Несем вам волю, створим рай! –
А хто ж нас визволити може
вiд всiх визвольникiв? О, хто вже
спасе вiд них наш рiдний край?

Нi борони нема, нi плуга,
бо фабрики всi на послугах
у нiмцiв, то цiлком таки
вiд бомб змiнилися в руїни,
або лиш виробляють мiни,
гармати, танки, літаки.

В селi вже є хати порожнi,
в яких iз голоду вмер кожний
житець. Ми для дiтей своїх
все варимо з кропиви кашу
й годуємо худiбку нашу
лише соломою зi стрiх.

Вiйна нас нищить рiк четвертий.
Вже й я до церковцi в подертiй,
полатанiй свитинi йду.
Як на Йордан святили воду,
ми бачили сiльську бiдноту
в лахмiттю, босу на льоду.

Нараз промовив Луць, син Гриця:
– Ех, жартувати не годиться!
Доволi скарг, пустих розмов,
неволi, кривди, нарiкання!
Пора готовити повстання,
хай судить нас залiзо й кров!

Усi, що мають силу й зброю,
нехай iдуть в лiси зi мною.
Як спалахне вогонь повстань,
то згинуть москалi, германи
або втечуть, а в нас настане
кiнець вiйни, бiди, знущань! –

Максим чомусь махнув рукою,
немов боровся сам з собою,
й пробурмотiв такi слова:
– На схиленi берези й лози
i на траву все скачуть кози,
а нарiд наш – лоза й трава.

От, ми радiли до безтями,
що Польща згине, ми цвiтками
вiтали нiмцiв. Чи не так?
Тепер тi нiмцi, пишнi, гордi,
нас вiшають i б’ють по мордi
та кривдять бiльше, як поляк.

Гнат Лабатюк озвався тихо:
– Так, нiмцi бiсяться на лихо
i нас, неначе слуг своїх,
у край свiй гонять на роботу,
а витиснувши рештки поту,
нам кажуть боронити їх.

Я мав синiв, як два соколи.
Вони не слухали Миколи,
мене не слухали вони
й пiшли пiд хоругов нiмецьку,
вiддали силу молодецьку
Леґйоновi Галичини,

бо дяк i ви, Максиме, вiйте,
i пiдпанки казали: – Бийте
москвинiв! йдiть у леґiон!
За нiмцiв дайте всi в офiру
життя i кров, бо до Сибiру
пiшле москаль вас, ваших жон.

Ну, i з дякової намови
воюють два мої синове,
а нинi Луць кричить: – Чому
пiшов твiй син один i другий?
Вони нiмецькi пiдлi слуги! –
Кому ж тут вiрити? Кому?

Панько, утерши пiт iз лоба,
сказав: – Ох, куме! Нинi хлопа
обдурюють усi пани,
тому не вiр нiкому, Гнате!
Я мiг докладно те пiзнати
в часах минулої вiйни,

що хлопа навiть цiсар дурить,
щоби його обдерти з шкури,
а кожний офiцер, жандар
шанує бiльше худобину
й вiйськовi конi, як людину.
Кров людська для панiв – товар.

...Не вiр нiкому, куме, свате,
бо i за кого воювати?
Було в нас кiлька вже держав,
i ми пiзнали, що з них кожна
в хлопiв грабує скiльки можна,
а хто коли хлопам щось дав?

Чи ця держава в нас, чи друга,
то ми тримаймось цiпа, плуга,
бо лиш земля – два морґи, три –
то сила й правда без обмани,
а всi держави – то тумани,
якi розносять, б’ють вiтри.

Москаль, прусак нас б’ють жорстоко,
та й ваш закон – за око – око,
та й ваше право – зуб за зуб! –
ну, й згинули мої два браття.
У нашiм краї мов прокляття
усiх веде до смерти, згуб.

Хто родом з нашої країни,
то вiн або в тюрмi загине,
або його уб’є свiй брат,
а завтра братовбивник, зрадник
загине в битвах безпощадних,
або його повiсить кат.

Братiв моїх вбив ти, Микито,
бо нiмець дав тобi корито й наказ:
– Вбивай комунарiв! – а нинi кажеш,
що Бандера велiв нам брати машинґвера
i бити нiмцiв? Ти здурiв?

...Дяк прагнув щось сказати знову,
та перервав його промову
Микита, що кричав: – Кiнчай!
Мовчи! Як ти, старий драбуго,
крадеш у мене скиби плугом,
то мудрости нас не навчай! –

Все парубоцтво i дiвчата
зареготались, що аж хата
дрижала, аж iшла луна.
Пилип лише махнув рукою,
пiшов додому зi жоною,
Микиту лаяв, проклинав.

Тодi встав з лави син Максима.
Вiн глянув бистрими очима
на Олю, втер лице, чоло
спiтнiле; за хвилину,
погладивши свою чуприну,
таку, мов крукове крило,

промовив: – Радуйтесь, селяни,
бо нiмцiв б’ють вже росiяни,
а Гiтлер Польщу поборов,
то ж ми ударимо зненацька
на нiмцiв, й армiя прусацька
втече, й ми вiльнi будем знов.

Дяк мовив, що повстанцi – дiти,
ну й справдi, це не iнвалiди.
Повстання, вiйни все творив
не старець, що вмирати хоче,
а молодий, мiцний, охочий
козацький запал i порив.

Панько вже скаржиться й говорить,
що ми жорстокi та суворi.
На жаль, вiйна жорстока все;
й нiхто не збудував держави
без боротьби i жертв кривавих,
й лише повстання край спасе.

Повстанське вiйсько – твiр людини,
то й чинить помилки й провини,
бо помилки – дiл людських тiнь,
та все ж те вiйсько честь народу
рятує й ворогам на шкоду
пiшло на шлях борнi, терпiнь.

В нас мало зброї? То здобудем!
Нема в нас вiйська? Мати будем,
бо вiра творить чудеса,
народну силу, владу й долю.
В повстанськiй боротьбi за волю
така могутнiсть i краса,

що краще дати жертву крови,
анiж служити прусаковi,
Московщинi чи полячнi.
Нехай хоч знають всi народи,
що ми боролись, йшли в походи
i чесно згинули в борнi.

До зброї! Скоро час настане,
що українськi партизани
пройдуть вiд моря аж по Сян,
i в Київ та у львiвськi брами,
як витязь, вступить iз вiйськами
герой Бандера, вождь Степан! –

Вся молодь плеснула в долонi,
а в оплески тi невгамовнi
вливались радiсть, бiль, жага.
Кричали всi: – Бандерi слава!
Хай згинуть i Москва, й Варшава,
i нiмцi, й кожний їх слуга!