(Спогад)

Сіллю снігів осіда каламуть піднебесна,
зменшилась в зрості постать самотня в степу.
Ворон крилом прагне білість снігів перекреслить,
чорно маха — обтина за стропою стропу…
Слуху торкається чистий дзвінок кришталевий:
звідки ці звуки течуть, як вода з джерела?
Хто це попереду в тебе іде, і блиском сталевим
простір розсовує, і порошить тінь від крила?
В тебе за спиною лантух, а в ньому полова,
глибшає крок — лантух обтяжує щось…
Прийдеш додому і виб’єш ціпилном грабовим
жменю пашниці на посівання у лютий мороз.
І заклякаєш раптово, чуб піднімає шапчину,
лантух ворушиться, ніби у ньому — а хай йому біс!
Серце проткнула голка циганська крізь спину,
клунок розшморгуєш квапно — що ж ти важенного ніс?
Лишенько! В з’їдинах житніх — що за дрібнота? —
мишка-полівка від холоду дрібно тремтить,
руку простяг, і вона в рукавчаті ворота
шаснула — в пазусі аж коло серця мовчить…
Ти повертався додому під ніч новорічну,
збившись з дороги, йшов та ішов навмання,
сніг затверділий холонув, і вабила вічність,
серце ж тоді зігрівало дрібне мишеня.
І доплуганився ти на світанні до хати,
вибивсь із сил, але клунок важкий доволік,
щедро з порога засіяв половою матір
і провалився у сон, щоб проспати весь рік.