День схлянув, як і не було:
у вікна вдосталь натекло
важкої сутіні та тиші.
І світла кругле помело
під ліхтарем вітрець колише.
Гостріша гавкіт у селі,
а людський голос пучнявіє,
і м’ятним духом від землі
легенько понад шляхом віє.
Все водностайнює пітьма,
з речей знімає оболонки:
ні верб, ані беріз нема,
всі імена, слова помовкли…
Невмітно горбиться земля,
вода у відрах виростає,
небесна сила іздаля
до горла серце підіймає…
Вже піднялась і кров до скронь
і стукіт разуразний чути.
І ти волаєш: — Де вогонь?! —
Та навкруги — мовчання, сутінь.