Сергій Жадан

Пепсі

Червень дозрівав, немов зерно —
рвалась мова і гострішав слух.
Зранку у відчинене вікно
набивався тополиний пух.

Ночі розсипалися піском,
та в найменших порухах пітьми
простір, ніби посуд молоком,
Повнився початками зими.

І в осердях потьмянілих трав,
в остиганні стебел і плодів
солод пломенів і вигорав
передвістям перших холодів.

Всяка річ, здираючи емаль,
формувалась, ніби пластилін,
щоб сягнути цих жахних проваль,
щоб пізнати цей високий тлін,

щоби вкотре голосом чужим
дякувати кожному із днів
за таке замолювання зим,
за таке відпущення снігів.

***

ПЛАСТУНКА N

Так відступало твоє дитинство —
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили — голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники бугі-вугі,
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,
бігла до школи — пенал, олівчик.
Все ще попереду — перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю —
так починалася контркультура.

З теплими гільзами «Біломору»,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! —
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю — між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми —
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб'єш на теми.
Так ми кохали. І нам — воздається.

***

ПЕНСИЛЬВАНСЬКІ ЧИТАННЯ

1

всяка риба мов політичний режим
починає псуватися з голови
ось і наша з тобою риба пірнає в чужий прибережний мул
ось і ми з тобою дивимось на нічну пенсильванію
на високі ялини
на самотні автозаправки

відстань принижує дитячі вагання
принижує атрибути колишніх стосунків
так далеко до літа і так низько ступають
дощі над нашими словами рухами одягом

рухливі велосипеди перетинають степовий краєвид
військово-повітряні сили виснуть поряд зі сновидіннями
бачиш ранкове шосе?
ми будемо з тобою багато мандрувати
з місця на місце від ломки до ломки

2

лихо рухається по колу біля будинку біля дерева
порожні вулиці
чорні оголошення
запах свіжої друкарської фарби
літає за нашими вікнами

кілька днів спільного проживання
зрілість що ховається за недбалими словами
білий слимак постільної білизни плазує ліжком
прокладаючи мокрий слід
на цупкій тканині

розповідай розповідай мені про своїх батьків
про печальну маму одиноку дівчинку зужитих під'їздів
про сімейні замовчування
про підліткове кохання
опускайся цими сходами
підсвічуй собі ліхтариком

теплі стопи
літніх жінок
стіни кімнат тіні предметів
мандрівний оркестр пам'яті пересувається кров'ю
і від його необережних рухів
тихо дзвенять
кришталики суглобів

3

історія бере початок
з однієї вулиці в старому центрі
знаєш, ці будівлі за синагогою
санітарні умови і таке інше
розбиті меблі крісла фіранки будинки культури
увесь той мотлох що називався радянським побутом

історія починається приблизно з сорокових років —
післявоєнні новобудови
розвиток товариства «динамо»
взагалі розвиток
віриш, все це ще збереглось
у всякому разі час зруйнував іще не все

тому якщо ставитись до цієї історії направду серйозно
а саме так сподіваюсь ти і хочеш до неї ставитись
почни саме звідти
встань зі своєї розкладачки
і скажи тому хто захоче тебе вислухати

я знаю коли саме починається ранок
у вікні висить архангел
і стукає на портативній трофейній друкні
у штольні часу відкладається нафта любові —
чорна папороть шахтарських лабіринтів

щороку швидше закінчуються твої канікули
і які двигуни потрібні для твоєї машини?
які двері ти вибереш?
яка на сьогодні погода?
яким ти вийдеш із моєї молитви, господи?

***

БОГДАН-ІГОР

Всі кріплення важких снігів,
всі накопичення ремесел,
всі тіні дотиками весел
лишають поміж берегів
сліди — ці вервиці тугі
між зим і весен.

Сльота перекладає прес
турбот на голови містечок,
на вигини дбайливі течій.
Без попереджень і адрес
стікає приміських небес
солодкий кетчуп.

Тендітні злами забуття,
невидимі для ока межі.
Примхлива змога стати межи
Усіх світил, чия кутя
ляга на радіомережі
без вороття.

Втинаючись в глибоке тло
дитячих видив, переміщень,
з усього плетива приміщень,
з усього світла, що текло
повз очі, постає стебло,
пробивши днище.

Нічний вібруючий бузок.
Під вікнами, як сіль у рані,
потужний звук, що рушить грані —
дерева проливають соки,
мов труби схованих в пісок
важких органів.

Набряклі залози весни
над стінами районних центрів.
З яких чіпких підземних нетрів,
з чиєї вогкої вини
постануть ще подібні сни —
густі й відверті?

І цей напівпрогірклий мед,
прозора і ядуча слина —
по всьому. Березнева глина,
розмиті фарби, рух планет
і довгі описи прикмет
Отця і Сина.

***

ТАНГО САЛТІВСЬКОЇ ТРУПАРНІ

На будинку з'являється знак запустіння.
Високосного року гірке насіння

залягло на бруківці — густо, мов пархи.
Робітничі райони, порожні парки,

наче кості під гіпсом, лежать під снігом.
Вибігає пес, і кульгавим бігом

підіймає в небо птахів. Здіймає
цілу зграю, і зграя безтямно має

між січневих небес, між високих русел
стратосфери, заплівшись у чорний вузол.

На будинку з'являються знаки часу.
З коливанням води і горінням гасу

надається можливість з відстані кроку
відчувати на дотик перебіг року,

відчувати на смак пульсування погоди,
відчувати на стінах знак погорди,

знак обіднього сну, підігрітого соку.
Над будинком з'являється пильне око.

Повертає на Північ, минувши накип,
залишаючи крила,
дерева,
знаки.

***

Волога і різка, мов контури дерев,
в повітрі застряє Господня арматура.
Вистуджується день, холоне між дверей
блукаюча вода — твоя температура.

Поважне надбання — ця вогкість по ровах,
ці розчерки птахів, що в'язнуть сторожами,
допоки будуть нам стояти в головах
великі небеса великої держави.

Це коливання, цей тижневий падолист,
це обважніле тло, немов червона паста.
Розхитуєш містки, якими подались, —
так легко перейти, така спокуса впасти.

***

Бачиш за склом весняне розмаїття —
сірі шинелі піхотного полку.
Жвавий двірник над рештками сміття
губить мітлу, мов незрячий голку.

Тепле коріння нічного саду.
Виллю на руки нагріту воду.
Будуть вертати птахи, не до ладу
в нашу влітаючи непогоду.

Буде й мені паперова квітка,
змішана кров, таємна форсунка,
в довгому списку поважна примітка,
перша невизначеність у стосунках.

Буде й на цьому домі знамено.
Падати гамузом буде листя.
Адже птахи пролітають повз мене —
принаймні на це вони спромоглися.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Сергій Жадан»