Як я плачу за ним,
За Василем Шукшиним,
Третю вже ніч не до сну,
В поїзді, може, засну.
А я ж його – ні, ні, ні,
Колеса б'ють навісні,
Бачив чи раз, чи два,
Розколюється – страх – голова.
На землі з ним одним, може, жив,
Ні на крихточку не дружив,
Жив віддалено звіддаля,
А яка ж порожня земля –
Не кому-небудь, а мені,–
Сконцентрована в Шукшині...
Чим він взяв так за душу мене,
Чом цей поїзд гримить, не засне,
Весь в розмовах навкіл Василя.
Ці порожні російські поля
За вікном – не за серцем стоять,
Люди курять все – люди не сплять.
Чим він взяв їх – дихнув упритул?
А коліс одчайдушний розгул
Б'є у груди землі –так, так, так
У настирливості атак...
Рвуть сорочку на грудях мости:
– Він до правди був ближче, ніж ти!
І я плачу в собі за ним,
За Василем Шукшиним.
Нервів клекіт. Естафета сльози.
І стоїть він, як серце грози,
І очищує громом – а є такі, є...
Так зридається серце моє...