... Та вийдеш ти з затишного покою,
І десь на розі, десь, де ми берем
До рук газету, в поспіху зім'яту,
Тебе розітне лезами сурем
Невблаганна екстазе атентату.

О.Ольжич. «Робітня»

...Але ж це — пастка, пастка, пастка!.. Тремтячі руки, шелест газети, кров, що зсередини б'є в лице артезіанським виприском, — і вже тобі не з космосом говорити: з гвинтівкою! І вже бугаячі пики диктаторів, перед хвилиною геть жалюгідні, — заступають тобі небосхил, і вже ти негоден одмінити світ своїм словом, ані заклясти, ані розгрішити, а тільки шпурляти себе на багнети, що завше готові прийнять твоє тіло гаряче — як будь-чиє інше... Але ж в'язниця — не для поетів, поетам належиться — проходити крізь стіни: зробившись кинутим на багнети тілом, ти зрадив свій дар. І Євген Маланюк на карім коні — «а ми ж тую червону калину піднімемо», і Олег Ольжич у загуслому присмерку змов-конспірацій-терактів, і Василь Стус у табірних снігах, і «той, що у безсонну ніч бунтарські зазиви друкує», — історія української літератури є історія «проклятих поетів», і саме тому — ненаписаних книг...

Гуде друкарня, і двигтить верстат.
Сторінка всотує рядка закляклий подив:
Невже це «екстатичний атентат»
Нам віщі очі чорно попідводив?
Чи це рої підпільницьких стилетів
Різьблять поверх життів словесний тес?
(А може, замість «проклятих поетів»
Гряде доба — проклятих поетес?..)
Вже стільки раз виходилось на площі!
Струмить блакитна кров в реторти бруду й тьми...
Поети! Браття! Праведники! Пощо
Ми дійсність розбиваємо грудьми?!
О, пощо перевіюєм первісну,
Безсмертну силу — в пил земних засад?
(Це сяйво круг чола, чи це — ковпак залізний
Так важко тягне голову назад?..)
Вітай тепер, Вкраїно гола-й-боса,
Де вихор забуття заводить свій танок!
За роком рік громадить стоси й стоси
Не — списаних — пожовклих сторінок...
Нема тебе в цім світі несусвітнім!
Реве поріг. Скрегоче перекат.
...О, дай нам мужність — всидіти в робітні
Під лютий гул поблизьких барикад!