Яка ж гірка ти, вулице Калинова,
о цій порі, коли хрипить земля
кросовками, що б’ють надривно вам
у нирки і в обличчя — звіддаля.
Так солодко забити безборонного,
в асфальт втоптавши
свій звірячий страх.
А чо’ він на дорозі нам вороною?!.
То ж каяття — ні в груддях, ні в ногах.
А ти ж цвіла їм так сяйнисто,
біло так!
І він же їм — кораблики пускав…
Ну, вбили ненароком…
Скільки діла там?
Якби хоч щупаки — сама луска!
О, Січеславе,
мого серця болю,
що з тебе стало?!
Як ти зміг отак
перевести свою козацьку долю
на юрмище злодюг
і посіпак?!
Як можна честь
в багно втоптати змолоду?
Це ж так, мов рідну матір
розтоптать?!
…Дрижить калина…
Тільки — не від холоду…
Вона боїться
Богуна впізнать.
Вона йому тремтіла, як сльоза, і так прозоро заглядала в очі! Він ніби їй нічого не сказав, але ж насправді плакав серед ночі…
Читати далі »
…Так само, як ви не одвернетесь байдуже од скривдженої долею людини, так і я не можу спокійно дивитись на понівечену деревину…
Читати далі »
Любов Господня, мов небесний гай — У ньому стільки див нараз пізнаєш, Коли сягнеш за тайни виднокрай, Аби збагнути: меж Любов не знає…
Читати далі »
Коли перший промінь тонесеньким пальчиком торкнувся темної криги неба, він зовсім не був певний, що весь оцей задубілий огром так хутко розтане…
Читати далі »
Засурмлять електрички в Києві золотоглавім, витрушуючи на всі боки геніїв нових, а я собі стану на вершечку хисткого полум’я любові твоєї, Біла Церкво моя…
Читати далі »