Микола Руденко

Пам’ять душі

Це ніби сон. Але ж не сон — видіння,
Яке прийшло з людської глибини.
Душі в віках не пізнане бродіння,
Що з дійсності виготовляє сни.
Гніді чи, мо’, червонозолотаві
(Як полум’я, що виникло з грози)
Летять кудись — у славі чи неславі? —
Козацькі коні, впряжені в вози.

Їх сотні, тисячі. Мужичі спини
Гойдаються у ритмі торохтінь.
Іде народ — ніхто його не спинить.
А сам я хто —
Живий козак чи тінь?..
То мить була: душа впізнала гони,
Де кров’ю сходили товариші.
Можливо, то Хмельницького загони
У споминах безсмертної душі?
Проте нехай оце видіння скаже
Раніше, ніж порине в забуття,
Що кожне “я” — жива духовна пряжа
Із споминів колишнього життя;
Що, може, не далеко і не близько
(За прірвою із простору й часу)
Народиться колись руде хлопчисько,
Прийнявши те, що я тепер несу.
І на відзнаку наших дум та звершень
Йому, хто совість чистою зберіг,
Насниться тридцять третій, сорок
перший
І в тінях від дротів мордовський сніг.
Він вхопиться за голову руками —
І в муках наше пригадає все.
Не вороними вже, а “воронками”
Давно забуте душу потрясе…
Це ніби й сон. Але ж не сон — це,
мабуть,
Щось пережите, не якась мара…
Якщо мене життя хоч трохи вабить,
То лиш тому, що “я” не помира.

17.Х.80

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle