Павло Мовчан

Пам’ять

Бігке, розкотисте, знайоме,
як порошина ув огромі,
мелькоче зрушений обліг —
невпинний біг…
Життя — знайоме…
Так ніби деревом тут був,
і листям всю блакить промацав,
що чув, що бачив — не забув,
на все поклав карби означень.
По перевтіленні — рубці
настовбурні зберіг на тілі.
Іржаві кулі в кулаці,
на шиї зашморги зотлілі.
Дірчастий слух, загускла кров,
в смолі запечене перо,
і низка птиць на дні зіниць,
як злузане насіння,
і вся Вітчизна прямолиць —
крізь призму сліз подвійна.
О Батьківщино, давній біль
іржею проступа на шкірі,
все заподіяне тобі
мене кріпить в щоденній вірі,
що непоборні ми, о ні!
Допоки хоч в одному слові
відлунюють звитяжні дні,
що нас наснажують в любові!

1977