Бігке, розкотисте, знайоме,
як порошина ув огромі,
мелькоче зрушений обліг —
невпинний біг…
Життя — знайоме…
Так ніби деревом тут був,
і листям всю блакить промацав,
що чув, що бачив — не забув,
на все поклав карби означень.
По перевтіленні — рубці
настовбурні зберіг на тілі.
Іржаві кулі в кулаці,
на шиї зашморги зотлілі.
Дірчастий слух, загускла кров,
в смолі запечене перо,
і низка птиць на дні зіниць,
як злузане насіння,
і вся Вітчизна прямолиць —
крізь призму сліз подвійна.
О Батьківщино, давній біль
іржею проступа на шкірі,
все заподіяне тобі
мене кріпить в щоденній вірі,
що непоборні ми, о ні!
Допоки хоч в одному слові
відлунюють звитяжні дні,
що нас наснажують в любові!
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »