От і осінь минула така дощова
І така незбагненна і вічна,
Наче посвист — на відчай! — сліпого ножа,
Що повільно летить повз обличчя.
Це твоє полювання, мій друже нічний,
Це сваволя твоєї гордині.
Посміхайся до неба, бери, володій —
Тільки нині!
Тільки тугу своєю пітьмою запий,
Поки наша сльоза не минулась.
Я не сам у дорозі.
І ніж не сліпий.
І душа схаменулась.
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »