Ореол попелу за
твоїми приголомшеними й зв’язаними
руками на роздоріжжі.
Понтійське колись: тут,
крапля
на
потонулій лопатці весла
глибоко
у скам’янілій клятві
прошурхоче.
(На прямовисній
линві подиху, тоді,
вище за верхи,
поміж двома вузлами болю, коли
блискотливий
татарський місяць пнувся вгору до нас,
я себе занурював у тебе, у тебе.)
Ореол
попелу за
вами, роздоріжжя-
руки.
Це вам, зі сходу сюди
кинуто жереб, жахний.
Ніхто
не свідчить
свідкам.
— Їдеш ти на „Енеїду”? — Я? Чи їду? Е, не їду. — Їй сказав — їй-бо, не їдеш? — Я сказав їй, бо не їдиш…
Читати далі »
Повзли втікачі, де будяччя, де поле, Де трави ядучі, де пустки холодні, — У час, коли місяць, німуючи, коле — Мов буйвіл рогами — прачорні безодні…
Читати далі »
У вранішню тишу б’ються крила птахів. Самотній голос. Самотня зірка…
Читати далі »
І ось тепер, опанувавши ноти, Вслухаюсь я в свій посивілий спів, Свій голос чую — плетениці слів, Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти…
Читати далі »
…і щастя це — хвилини півтори. Склепивши очі, тихо повтори: околиця… напівзабуті лиця… овече хутро… сині хутори…
Читати далі »