Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо,
про те, що давно розпорошено вітром;
зажди, це ж ти сам пороздмухував листя
і хмари, як пух, розпустив волокнисті.
Чого сумувати, з якої потреби?
Піднімемо вгору обтяжене небо.
Опізненим цвітом зласкавимо очі
і станем ось так, як будяк на обоччі.
Чи стане снаги і в морози радіти,
і всіх запевняти, що осінь — то літо,
і кольором теплим сурмить у простори
про те, що, мов крапля, і небо прозоре?