Врешті розжився і маєш всього подостатку:
неміч, залисину, латку на тілі на згадку,
жменю гвіздків і одну неприбиту мостину,
вісім кутків, щоб замкнути пташину.
Впертий годинник ще крутить свої коліщата,
хриплу мостину крок ще печата, —
значить, багатий — маєш всього подостатку:
затишок, житло і самоту для початку…
Невідворотний дух вороття одночасно,
хвиля супротна хвилю зринаючу гасить,
а біля ніг стільки збивається піни,
що упірнеш і спливеш неодмінно.
Мов на гончарному крузі, крушаться зрушені стіни!
Щит твій, затула, двері рипучі, двобічні
стали прозорими — в них хтось ввіткнув два мечі обосічні…
Леле! То стрілки з годинника грають на сонці, —
висмич їх швидше і отвір зроби у душі-оболонці.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »