Найнезбагненніше – зі звичним – поряд.
Не сонце – з вежі – півень – щогодини,
А смокви фіялкового страждання,
Які на площі – ген – на клуби пари.

Скрізь – щільно брами. Тільки з боку перед
Порталом – з кізяками сьогодення
Прочинені дві стулки у бездоння,
З якого, то – раз – полум'я, то пір'я.

У мармурі, що досі – вхід масивний,
Колінчасті повідбувались зсуви,
І стало видно вкраплення коштовні

За арками, де – у трубу – вся штивність.
Ні пса. Будинки. І у ночвах мрець,
Що людські вчинки розгляда з гори.