Ні, не спинитися — подихати
Солоним небом, що мина.
За тими кривдами і лихами,
Що потовклися — і нема,
Сама зажура клямку торгає
І вкотре гірко запита,
Як торгувалось і чи дорого
Сьогодні біль і самота,
Якої долі заманулося,
Якої ради не стає,
Чому життя — святкова вулиця,
Де продаємо не своє,
Чому усе обридло подумки,
А не рубається з плеча,
І час гайнується на помилки,
Яких було і вистача?..
Сукай з холодної затятості
Сувору нитку самоти!
Душа — не дівка, аби сватати,
Не наймичка, аби клясти.
Або отак палити згарячу —
Хай до живого дотина! —
Коли ні хати, ані згарища,
А тільки небо, що мина…
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »