Не уломить тобі, ані додать ні дрібки,
минуле відійшло на відстань пам’ятань.
Запрагну — ти стоїш лише на колих кліпки,
але маліє час, як пам’ять від згасань.
І що ж — оплавок шкла лишиться від багаття,
і кіптяви пружок, що губи перетне.
О леле, затули долонею латаття
мій рот, аби з грудей не видихать тебе!
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »