Не скажу я ні слова востаннє.
І на муку твою неясну,
на твоє одиноке ридання
на прощання рукою махну.
Ти простягнеш до мене дитину,
будеш бігти за мною, кричать...
потім довго стоять біля тину...
Та уже не вернусь я назад.
Ми зустрінемось пізно чи рано.
Може, серце й тривогу заб’є...
Та спокійно і ясно погляну
я на сиве волосся твоє.
Буде поруч іти за тобою
синьоокий смуглявий юнак.
Тільки глянеш на мене з журбою,
та мене не пізнаєш ніяк.
Сядеш ти, а юнак — біля тебе
(буде каменем мука моя...).
Він — як море, як вітер і небо,
ну такий, як у юності я.
Підійду я до сина мойого,
і обернешся злякано ти...
Тільки гляну на сина, а в нього
на коліні рука затремтить.
«Мамо, хто це?» — тебе він спитає.
Твої ж брови — на сльози, на біль...
Але тихо і мертво: «Не знаю».
І скажу я: «Пробачте»,— тобі.