Так мені вже, певно, наворожено
й нічогісінько не поможе:
ані ті калачики прісненькі,
ні твої молитви, ненько.
Маю вірити в сонце —
у своє диво.
Маю бути конче
правдивим.
Щоб не снити казкою,
а весною…
За її наказом —
стати до бою.
Ой же стану, знаю — вкрай потрібно…
Вірую
в тебе, о срібна
ліро!
Мушу стати — треба ж
кригу нам збороти,
щоби
вербне
віко
неба
та й розцвіло
котиками.
Вона йому тремтіла, як сльоза, і так прозоро заглядала в очі! Він ніби їй нічого не сказав, але ж насправді плакав серед ночі…
Читати далі »
…Так само, як ви не одвернетесь байдуже од скривдженої долею людини, так і я не можу спокійно дивитись на понівечену деревину…
Читати далі »
Любов Господня, мов небесний гай — У ньому стільки див нараз пізнаєш, Коли сягнеш за тайни виднокрай, Аби збагнути: меж Любов не знає…
Читати далі »
Коли перший промінь тонесеньким пальчиком торкнувся темної криги неба, він зовсім не був певний, що весь оцей задубілий огром так хутко розтане…
Читати далі »
Засурмлять електрички в Києві золотоглавім, витрушуючи на всі боки геніїв нових, а я собі стану на вершечку хисткого полум’я любові твоєї, Біла Церкво моя…
Читати далі »