Не буває двозначності слів — тільки так:
є двозначні людці, є двозначні дорадці.
Що для них твоя пісня, твоя висота,
незахищеність мрії твоєї чи праці?
Поцінують, обсмокчуть, залижуть, зітруть
і покинуть, як річ, що своє відслужила…
Хай трясе твою душу. Хай скаче, як ртуть,
кровеносне кільце у розкраяних жилах.
Що докажеш? Кому ти втовкмачиш: “Брехня!”
Підписатись під подихом кожним не встигнеш.
Твою душу зів'ялу, безкровну щодня
шліфувати почнуть або плавити в тиглях.
Щоб у будь-якій формі прижитись могла,
щоб була безхребетна, безвладна, безлика,
щоб трималась напитків, наїдків — стола!
Або імпортного черевика.
Щоб, залякана досвідом тих, хто прозрів,
хто, не визнаний світом, згорів передчасно,
проміняла високу зорю бунтарів
на маленьке, своє, особистеньке щастя.
Чи за це дорікати? Судити за це?
Душі теж є кімнатні — як песики, капці.
Є, нарешті, не слово любові — слівце,
безіменний прародич усіх девальвацій.
Та, мабуть, найстрашніше — коли у душі
ні іскринки, що волею дана.
І нічийні дороги. І землі чужі.
І навіки — навіки! — кайдани.