Як тяжко з-під усіх нашарувань
Троянду крізь століття, що росла
На тих відтинках, де тепер паслін
І морок, що без нутрощів живе.

Відноги часу майже, як пливун,
Усе, – що добре, і усе що зле.
Троянди спалах – чи крізь нетрі слон,
Що – навпростець – з віків – із котловин?

В мікроскопічнім супернови вибух.
Забутий океан в пелюстці вабить,
На перли обертаючись клейкі,

Які – над домовиною – рука.
І тільки в серці б’є перемикач,
Що – на вогонь – і найдикіший кич.