Нас вже немає, але ми танцюєм.
Нас вже немає, але ми співаєм.
На велелюдді храмів не старцюєм
і Кобзаревих сліз не забуваєм.

Не яничари ми і не моголи,
не онучата голі Тамерлана.
Поставлений історією голос
до голосів приєднується п'яних.

І від пісень двигтить новобудова,
і над столами, повними наїдків,
до слова припасовується слово,
загорнуте у голос, як в позлітку.

І, хвилею розчулені хмільною,
сусіди не нахваляться сусідам,
що їхні діти вже не біля гною,
що при паперах урядових діти.

А голоси ведуть собі про військо,
про козаків, про славне Запорожжя.
І рідна мова, мова українська,
у пісні не купується за гроші.

Не продається як неперспективна,
у вишиванку вбрана не по моді,
вона горить словами золотими
у книзі всіх часів і всіх народів.

Та тільки, коли ми її приємлем
як подаяння чи непотріб зайвий,
вона втікає під вітцівську землю,
скарби свої не виказавши зайдам.