Інженерові-енергетику М. Медвєдєву
Прокидайся, інженере,
Ковдру сну під ноги вергай!
Морок ночі розженемо
Мегаватами енергій.
Умиваються квартали.
Б’є у дзвони неба вежа.
В сто напруг понад світами
Стугонить твоя мережа.
Так десь, може, і впадемо
(Що життя на плин не спише?)
Де вже вічного Едему? —
Ласки тихої не спивши!
Чи збагнути зубоскалам,
Як боліло нам коріння,
Як свої шляхи шукали
На дорогах покоління?
По густих здвижанських луках
Сонце котиться до пруга.
Й крадькома, немов гадюка,
Підповза до серця туга.
Перша туга тужить чорно,
Друга туга тужить біло.
Як любилось неповторно!
Скільки мрій степами збігло!
А стовпи поважно й гордо
Йдуть в світи через просіку.
Не дротами вже, а горлом
Стугонить напруга віку!
Спалахнемо наостанку —
Похитнеться неба вежа!
Проспіває на світанку
Гімн життю твоя мережа.
То не лебеді кричали, Не сполохані зигзиці. То ловили яничари Українок білолицих…
Читати далі »
Коров’як на могилі і тирса. Над могилою небо як дзвін. Щирим золотом степ цей світився, Казанами і чашами цвів…
Читати далі »
Неначе йду, а ти за мною вслід — Бігом, бігом, спіткнулася, упала!.. А я й не втямлю, чи палає глід, Чи ватри на узліссях на Купала…
Читати далі »
Піла скрипка, гикав бубон, Сонцем квітла флейта. Сакс надутий товстогубе Ледь за ними плентав…
Читати далі »
Щоб знало межі недолуге бидло Й сиділо мовчки, підле, на цепу, Мене на пострах видовбали ідолом І високо поставили в степу…
Читати далі »