На пагорби, на вечір, на вітри
зір посила свій подив і відвертість:
далеко — жить, далеко — йти з гори
і небо на плечах нести упертих.
Звиса згори сріблястий ланцюжок —
простерту руку піднеси під нього:
тече, тече крізь пальці порошок,
вкрива блакиттю зрошену дорогу.
За обрієм відкрилося мені
солодке лоно — папороть квітуча,
літа мені куються голосні
зозулями на листячку летючім.
Зелений колір всюди молодий,
зласкавлений промінням стягуватим…
О завтрашнє, спинися і зажди —
зірву листочок, аби смак не втратить!
Зір утомлю, і виснажу вуста,
і жайворів візьму собі у вуха…
Трава густа з-під ніг мені зроста,
немов пита: — Ну, чом спинився? Рухайсь!
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »