Олесь Бабій

На концерті

Як граєш ти на сценi, на роялi,
Не знаєш ти i не вгадаєш, нi,
Що на бальконi в’яне хтось зi жалю,
Що пiснi серця твого – не менi.

Як ти в сонату всю вкладаєш душу,
Палку i нiжну, як душа Кармен,
То я тодi думати завжди мушу,
Що в тебе очi, як розквiтлий лен.

Пробач менi! Нераз не переливу
Дзвiнких акордiв слухаю пустих,
А мрiю, що твою головку злотогриву
Так радо б я погладив, попестив.

Чи маю душу так немузикальну,
Чи справдi я у музицi профан,
Бо все, почувши гру твою криштальну,
Зiтхаю: «Ах, обняти раз твiй стан!»

Так. Я профан у музицi страшенний,
Бо на концертi думку все сную!
Ти граєш нiжно й гарно тут на сценi;
Та ще нiжнiше шепчеш: «Я люблю».

Акорд урвавсь, ти перестала грати –
I вже зовсiм не вiдаю тепер,
Що бiльше я люблю: твої сонати?
Чи, може, бiльше я люблю тебе?

 

Із збірки "За щастя оманою..." Жмуток перший. 1930 р.

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Олесь Бабій»