Михайлові
Самотній дуб.
Чи то вцілів, чи вижив?
Чи за могутніми плечима… виждав.
Як млин старий, шляхами позабутий,
жорнуючи свою крихку самотину,
він жде вітрів, хоч їх тепер не чути,
хоч бурі шал уже давно минув.
Він сам-один…
Але ж була діброва?
То де вона?
Про це старий ні слова.
А час біжить, дзюрчить йому крізь пальці,
ні сліду в пригорщах — лише тремка луна.
Та вже й вона, немовби од напасті,
втіка від нього, сива і сумна.
Тисячоліття прокотило обіч…
А хоч би жолудя лишив по собі…
Вона йому тремтіла, як сльоза, і так прозоро заглядала в очі! Він ніби їй нічого не сказав, але ж насправді плакав серед ночі…
Читати далі »
…Так само, як ви не одвернетесь байдуже од скривдженої долею людини, так і я не можу спокійно дивитись на понівечену деревину…
Читати далі »
Любов Господня, мов небесний гай — У ньому стільки див нараз пізнаєш, Коли сягнеш за тайни виднокрай, Аби збагнути: меж Любов не знає…
Читати далі »
Коли перший промінь тонесеньким пальчиком торкнувся темної криги неба, він зовсім не був певний, що весь оцей задубілий огром так хутко розтане…
Читати далі »
Засурмлять електрички в Києві золотоглавім, витрушуючи на всі боки геніїв нових, а я собі стану на вершечку хисткого полум’я любові твоєї, Біла Церкво моя…
Читати далі »