Борис Мозолевський

Монолог до мами

На тих стежках за дальніми степами,
За полинами, сизими від мли,
Де ноги Ваші зранені ступали,—
Терни колючі, мамо, наросли.

Зберу увесь набуток свій у жменю.
Важкий мій плуг, пісна моя рілля!
Ви так хотіли щастя задля мене!
Не дочекались… Пухом Вам земля…

Я все іду, й всього мені замало —
Доріг і звершень, друзів і мети.
Ви щось таке на світі знали, мамо,
Чого мені повік не осягти!

Як часто я, коли в душі досада,
Коли не піддається висота,
Вас кличу не докличусь на пораду!
Та голос мій до Вас не доліта…

І знов лежу і думаю ночами,
Бо світ цей мій і в ньому все моє!..
Вже наче й треті півні прокричали,
А день не йде, і сонце не встає.

І озирнусь на шлях свій, серцем збитий,
Прониже груди холодом в імлі: .
На тих стежках, де я горів для світу,
Щось гостре пробивається з землі.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle