Пливуть перед очима жовті кола,
І піт із мене цебенить струмками.
Здається: мить — і гепнеться додолу
Це кляте небо з усіма зірками.
Неначе пень, стою отут віками,
Де ллється світло зір, як та отрута.
Прикутий небом, наче ланцюгами,
Я не насмілюсь розірвати пута.
І постає в уяві мить остання,
Що, певно, не забулася б до скону:
Зірки озвуться гірко на прощання
Печальним, чистим, кришталевим дзвоном.
Ті зорі, і святі, і розпрокляті,
Чи й світ загине, як вони загинуть?
Бо вже немає сили їх тримати,
І вже немає сили їх покинуть.
Щоденно мойрам нитку долі прясти,
Так терпко, так полинно пахнуть травам…
Дай, Земле, сил, дай сил мені не впасти,
Бо на падіння я не маю права.
Зимове слово — сніг, Зимове слово — білий З’єднались — і навкруг Сніжинки полетіли…
Читати далі »
Ми з вами в цьому світі не самі, Живуть тут звірі, птахи і комахи. Одним повітрям дихаємо ми І ходим під одним небесним дахом…
Читати далі »
Перший раз малий Микола Став збиратися до школи Олівця поклав у сумку, Книги, ручку, зошит, гумку…
Читати далі »
Було, чи здавалось, чи снилось Іванку, Що кожного ранку, Що кожного ранку Жар-пташка злітає понад двором…
Читати далі »
Три ведмеді вухаті Пішли сіно копати, І картоплю косити, І вирубувать жито…
Читати далі »