Моє життя безрадісне було —
Можливо, на тім світі ліпше буде.
Та часом вранці вийду за село
І уклонюсь ромашці, ніби чуду.
А потім задивлюсь на деревце,
На річку, на гори зелену спину, —
Чи легко буде покидати це,
Коли на звіт до Сущого полину?
Озвусь до пташки, усміхнусь бджолі
І помолюсь пшеничним сходам дружним.
О ні, не все на цій сумній землі
Було ненависним і осоружним.
Є те, що вибачить земля стара,
Бо людство ще не втратило прикмети
Дитини, що годинник розбира,
А знову скласти — не стача кебети.
Є зла і темряви захланна твань,
Що нашу душу засмоктати вміє.
Є просто вбога радість існувань,
Яка сама себе не розуміє.
Та понад злигодні, що я терпів,
Понад тортури давні і недавні
Осяє душу соловейка спів
І срібний сміх конвалії у травні.
І я, зібравшись в потойбічну путь,
Спинюсь і в торбу нагребу такого,
Чого ні розлюбити, ні забуть —
Підважу торбу й вирушу до Бога.
А люди посміхаються здаля:
Адже ж її підважити несила.
Бо то не торба, а сама земля —
Моя любов, мій біль, моя могила.
Не треба мумій. Наших дум снага Не їх шукає в зоряну годину. Від тління слово нас оберіга: Якщо є слово — маємо людину…
Читати далі »
Іще б мені хоч раз відвідати поляну, Де в травах гомонять дуби–богатирі; Де золото кульбаб надвечір гасне тьмяно І повагом пливе шуліка угорі…
Читати далі »
Безсмертя нації — у слові, А слово — Бог земних віків. Лише нікчемні й безголові Зрікаються старих батьків…
Читати далі »
Серед зими розтанув сніг — І знов заворушились трави. Не дбаючи про сенс і право, В бруньки весняний сік побіг…
Читати далі »
Буває, нами володіє Не хід планет, а звук легкий. Завваж: якби не ця подія…
Читати далі »