Микола Руденко

Моє царювання

Караюся змалку: чому я такий?
Навчитися б те говорити, що треба,
Заради домівки, де хлібець легкий,
Де падає манна з ласкавого неба.

Мій спокій беріг би червоний квиток,
До мене б горнулися діти й онуки.
І мав би на старість почесний куток —
Не табірні нари,
Не карцерні муки.

Та все ж, коли час мій земний промине,
Ви, друзі, підносячи келих недільний,
Ніколи не смійте жаліти мене —
Бо, може, лиш я
Був по–справжньому вільний.

Хай тіло за муром —
Та вільна душа
В глибинах зорі догостьовує радо;
Чи, може, на Хортиці серед коша
Статечно чекає козацької ради.

Мурашник для мене державою був —
Я бачив, як зводились там Парфенони.
Я в Слові свої володіння здобув —
У Всесвіті–Слові, де Божі закони.

Комфорти і статки не ваблять мене,
Не прагну за стіл з можновладцями сісти:
В земної людини життя лиш одне —
Як легко пропити його і проїсти!

Не марив я, ні, родовитим гербом
Монарха, який з неживими вустами
На троні себе почуває рабом —
Та я царював над світами.

27.ХІ.79

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle