Емма Андієвська

Міри видовжень

Ніщо — ніде, лиш серце — лускокрилі,
Які — ледь — біль, що — на всю прірву — зблисне,
Ще заки доля — довбнею — лулусне,
Вивільнюючи — з черепа — макрелі.

В повітрі вогкім дефілюють кралі,
Навколо ширячи огуддя млосне.
Терени смутку, що — скелясту власність,
Якою — смерть, що — путівці і ролі,

Де скарабей — на манівцях лускатих —
Сонця — в свідомості — погаслі котить.
Й де все дзюрчить й дверима — навстіж — ляска,

У невимовне біжучи з колиски —
Крізь вушко голки, що — на маґістраль.
Сам. Сам. — І не сховатися від стріл.

2002

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Емма Андієвська»