Іван Драч

Мати троянд

Бреде крізь алею пожовклу,
І тулить дитям до грудей
Щербату, зубату ножовку,
І шифер на шифер кладе.

На клумбі оцій, де троянди
Принишкло чекають зими,
Вона їх, як мати, доглянути
Зуміє диханням самим.

І тирсою все обтушкує,
Дошки прицвяхує міцні –
І що ті морози дошкульні.
І що ті вітри крижані!

Не буде їх хлопець сопіти
В кіно, де на сміх і на гріх,
Бріжіти всі, Лоллобріджіди
Звиваються в корчах своїх.

Зманивши на ризького кухоль,
Очима її не вщипне
Чувак перебірливий – кухар,
Лиш гляне – і геть одсахне!

Всі сльози вона передушить
І бавитиме малюків
Сестри, що їх не осоружні –
Солодкі такі, ледь гіркі.

А вранці, коли ще сірітиме
Й на роботу спішать цигарки,
Вона у затятому ритмі
Пилятиме знову дошки,

З трояндами знову своїми,
Що б'ють страпаками крізь грунт...
О мужносте! Як твоє ім'я –
Хіба ти принишкла не тут?!

Хто? Де? Як? Дивами якими
Природі потрощить кістки,
Щоб дні їй не бились гіркими,
Щоб сонце пливло до руки?!

Весною ж яке все доглянуте,
Квітник палахкоче ж який!..

...Які ж пишногубі троянди!
Колючі ж які колючки!..

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Іван Драч»