Вони дуже старі. їхнє сонце
не з нашої ери.
його зморшки поткали
стонадцять полків павуків.
І згорають на попіл
Танасини, Горпнни, Ликєри –
Чорні птиці нудьги
у скажених мартенах років.
Ген віків та віків
прокопитило карі навали,
Їхні печі впилися –
алкогольний вогонь затуха...
Вони ж десь позавчора,
може, мамонтів ще годували
З свого сивого рубчикового фартуха.

Їхня доля горбата
Столи їм щедротно накрила –
Рік гарматний підрубав вік моровий.
Журавлі їхню юність
завдали собі тяжко па крила,
Десь розсипали в Африці
в чорні голодні рови.

А вони ж нас чекають
у якомусь тупому завзятті,
Ніби завше на нас
недорід, недорід, недорід!
Їхні діти найкращі –
цибаті, горбаті, рогаті,
Темпі бевзі і генії –
наш людський пересмиканий рід.
А коли між ракетами
пройде батюшка передостанній,
Помахає кадилом
у кратер затятих смертей –
Вони в трунах повстануть,
щоб зітліти в німому чеканні
Та в землі виглядати своїх
проклятущих дітей.
Вони дуже старі.
Їхнє сонце не з нашої ери.
Його зморшки поткали
стонадцять полків павуків.
І згорають на попіл
Танасини, Горпини, Ликери
Сиві птиці чекання
в скажених мартенах років..