Прости мені. Не згадуй, що було.
Благослови скорботною рукою.
Твої долоні вистудять чоло,
Ледь чутно, мов з журби якої.
“Ой сину-сину… — вимовиш, смутна, —
Куди ж ти… Боже, ну чого так… зразу?..”
І довго ще сколошкана луна.
Блукатиме побіля перелазу.
…Тягнуся крізь розлуки й самоту
До тебе, мамо, як до неба сонях.
Долаю красномовства німоту,
Ховаючи лице в твоїх долонях.
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »