Л. В. Пилипенко
Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках
І слухать про любов до Беатріче...
Шелестіли жита, хвилювали жита,
а між ними розкидано маки.
Там, там,
там, там
козаки,
козаки,
козаки...
Місто.
Ніч.
Огненні крики в повітрі...
Хто це на вухо мені
виє тоненько і хитро?..
Голову я нахилю,—
дивиться грізно хорунжий...
Мамо, а може, я сплю,
може, чого занедужав?..
Місто.
Ніч.
Огненні крики в повітрі...
Хто це на вухо мені
виє тоненько і хитро...
Шелестіли жита, хвилювали жита,
а між ними розкидано маки.
Там, там,
там, там
козаки,
козаки,
козаки...
Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках
і слухать про любов до Беатріче.
Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій, і гаї синіють ген на видноколі, і синіє щастя у душі моїй…
Читати далі »
Може, ми й не друзі. На твоє «Прощай...» нахилився в тузі, облітає гай…
Читати далі »
Я люблю тебе, друже, за те, що в очах твоїх море синіє, що в очах твоїх сонце цвіте, мою душу голубить і гріє…
Читати далі »
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання…
Читати далі »
Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги. Хто прийшов із геніяльним хистом і зробив це розчерком руки…
Читати далі »